Музику Антоніо Вівальді сьогодні впізнають із перших нот, однак після смерті композитора його ім’я майже на два століття випало з музичного життя Європи. Шлях назад почався завдяки Баху, а завершився випадковою знахідкою величезного архіву невідомих творів італійського майстра.
Важливу роль у поверненні Вівальді відіграв Йоганн Себастьян Бах, хоча два композитори ніколи не зустрічалися. Ще молодим німецький музикант познайомився з партитурами італійця та настільки зацікавився ними, що переклав кілька концертів для органа й клавесина.
Саме ці роботи привели дослідників до Вівальді у XIX столітті, коли в Європі різко зріс інтерес до спадщини самого Баха. Спочатку авторство знайдених концертів навіть викликало суперечки, а творчість італійця ще довго сприймали як другорядну.
Справжній прорив стався восени 1926 року в Борго-Сан-Мартіно на півночі Італії. Католицькому коледжу Сан-Карло бракувало грошей на ремонт, тому ченці вирішили оцінити старі нотні рукописи зі своєї бібліотеки та за можливості продати їх.
Для цього запросили професора історії музики Альберто Джентілі. Відкривши старі ящики, він побачив 14 великих переплетених томів із невідомими роботами Вівальді — там були сотні концертів, опери та кантати, які раніше не публікували.
Однак незабаром дослідник помітив проблему: нумерація томів мала прогалини. З’ясувалося, що колекцію, яка раніше належала генуезькому графу Джакомо Дураццо, після смерті його нащадків розділили.
Джентілі розшукав другу частину архіву, але намагався не допустити розголосу, щоб рукописи різко не подорожчали. Придбання двох частин профінансували заможні туринські брокери Роберто Фоа та Філіппо Джордано.
Зібрані матеріали передали Національній бібліотеці Турина. Меценати попросили назвати колекцію на честь їхніх синів Мауро Фоа та Ренцо Джордано, які померли в дитячому віці.
За два століття до цієї знахідки Вівальді не потребував порятунку від забуття. У першій третині XVIII століття він був однією з найпомітніших музичних постатей Венеції, а його виступи приваблювали заможних гостей та аристократів з усієї Європи.
Через руде волосся музиканта прозвали «Рудим священником». Він прийняв духовний сан, але невдовзі перестав проводити меси, пояснюючи це серйозними проблемами з диханням і відчуттям стискання у грудях.
Вівальді багато працював з оркестром Ospedale della Pietà, де музичну освіту отримували дівчата. У період найбільшої популярності композитор добре заробляв, подорожував із власним оточенням і мав значний вплив у театральному середовищі.
Та наприкінці 1730-х смаки публіки змінилися. У моду ввійшов легший музичний стиль, тоді як твори Вівальді дедалі частіше сприймали як застарілі, а квитки на його опери продавалися все гірше.
У 62 роки композитор вирішив залишити Венецію. Він дешево розпродав майно й вирушив через Альпи до Відня, де сподівався заручитися підтримкою імператора Священної Римської імперії Карла VI.
Монарх раніше високо цінував Вівальді та навіть подарував йому золотий ланцюг із медальйоном. Однак восени 1740 року, невдовзі після прибуття композитора до Відня, Карл VI помер.
Для Вівальді це стало ударом не лише через втрату покровителя. Після смерті імператора почалася Війна за австрійську спадщину, театральне життя Відня завмерло, а аристократія зосередилася на політичній та воєнній кризі.
Композитор залишився у чужому місті без колишніх доходів і впливових зв’язків. Останні місяці він провів у скрутному становищі, винаймаючи кімнату в будинку вдови місцевого сідляра.
28 липня 1741 року Вівальді помер. У документах причиною назвали «внутрішнє запалення», яке пов’язували з його давніми проблемами зі здоров’ям.
Похорон людини, перед якою колись відчинялися двері європейської аристократії, коштував лише 19 гульденів і 45 крейцерів. Композитора поховали на віденському кладовищі для бідних без окремої могили та хорового супроводу.
Згодом зникло навіть місце його поховання. Наприкінці XVIII століття кладовище закрили та зрівняли із землею, а нині на цій території стоїть головний корпус Віденського технічного університету на Карлсплац.
Після відкриття рукописів у XX столітті музика Вівальді почала швидко повертатися на сцену. У 1939 році в Сієні відбувся фестиваль, присвячений його творчості, до організації якого долучилися поет Езра Паунд, скрипалька Ольга Радж та композитор Альфредо Казелла.
Ще потужніший поштовх дала епоха довгограючих платівок. У 1955 році італійський ансамбль I Musici записав стереофонічну версію «Пір року», яка розійшлася мільйонними накладами.
Музика композитора, якого поховали безіменним і майже забули після смерті, знову стала частиною масової культури. Від його могили не залишилося сліду, але рукописи, знайдені через два століття, допомогли повернути Вівальді місце серед найвідоміших композиторів світу.
🌟 Читайте «Експерт» у своєму смартфоні — додайте нас в Google Discover
